Здатність підніматися на висоту

Саме вольова й психологічна підготовка спортсменів з’явилася одним з головних факторів, позволпвших зробити в 1965-1966 р. вісьмох- і двенадцатидневные сходження на пік Джигіт, в 1967 р. пройти траверс самого підступного семитысячника - піка Перемоги, а в 1969 р. зробити кожному учасникові експедиції по чотирьох-п’яти висотних сходжень, у тому числі на два семитысячника - піки Комунізму (7495 м) і Е. Кор-Женевської (7105 м).
Ще Гриффит Паф і Майкл Уорд після сходження в 1953 р. на Джомолунгму писали, що «здатність підніматися на висоту більше 6100 м у різних людей різко коливається. Деякі, очевидно, не в змозі підніматися вище 6400 м. Наші спостереження за 38 спортсменами, які піднімалися на таку висоту, підтверджують це. Один з них, незважаючи на всі вжиті заходи профілактики й відмінну фізичну підготовку, в 1966 р. при сходженні на пік В. И. Леніна не зміг перебороти цю крр1тическую для нього висоту.
Керуючись положенням вищезгаданих авторів про те, що «у цей час при відборі людей, здатних добре переносити висоту, не існує іншого методу, як безпосередня перевірка в горах», ми в 1966 р., перед наміченим на наступний рік сходженням на пік Перемоги, провели ретельний відбір висотників. Правда, ще раніше ми провели додатковий відбір і коректування раніше відібраних висотників за допомогою барокамери. Однак наявність лише одного екстремального фактора (гіпоксія) з наявних при підйомі в гори не може, очевидно, рекомендувати барокамеру як діючий засіб відбору альпіністів-висотників, хоча вона може служити гарним засобом тренування організму до кисневого голодування.