Пристосовність

При виборі акліматизаційних висот ми не можемо погодитися із пропозицією Гриффита Пафа й Майкла Уорда (1954 р.) про те, що акліматизація на 3700- 4300 м нічого не дає спортсменові, що піднімається вище 5500 м. Ми приєднуємося до думки Міллера (1958 р.), що повідомило, що, незважаючи на відсутність акліматизації на висотах більше 5000 м, він без особливої праці піднялася на 8000 м, тому що акліматизація, при-знайдена в основному між висотами 4000-6000 м, створює необхідну форму для підйому на більші висоти.
Тільки цим можна пояснити, що в 1966 р. акліматизація, проведена нами в ущелину Каракол (Тянь-Шань) на висотах, що не перевищують 5170 м (пік Джигіт), дала можливість 19 з 25 альпіністів, жодного разу не висоти, що піднімалася вище цієї, скорити пік В. И. Леніна. Причому із шести чоловік, яким не пощастило зійти на заповітну вершину, тільки один страждав гірською хворобою (на висоті 6400 м), в іншого була ангіна, а інші четверо супроводжували їх на спуску.
Пристосовність до високогір’я різноманітна. Вона залежить не тільки від рівня тренованості альпініста, але й від особливостей клімату даної гірської місцевості, від індивідуальної стійкості спортсмена до недоліку кисню, від підлоги, віку, швидкості підйому, ступеню й тривалості кисневого голодування, інтенсивності м’язових зусиль, минулого висотного досвіду й інших факторів.
Більшу роль для попередження гірської хвороби, як відомо, грає психологічна підготовка. «Психопрофилактика - це мобілізація коркових функцій, зняття негативних емоцій і страху перед труднощами й небезпеками на великій висоті» (Н. Н. Сиротинин).