Здатність переносити висоту

При підборі учасників висотних сходжень варто мати на увазі, що висоту краще переносять астеніки й не схильні до тучності нормостеники. Гірше висоту переносять гиперстеники й суб’єкти, що мають похилість до тучності й до збільшення м’язової маси, що зв’язано, мабуть, з тим, що для тканевого подиху останніх потрібно більше кисню.
Здатність переносити висоту не є стабільною. Тому ми використовували досвід К. Кузьміна в передсезонне 1967 р.: для більшої стійкості до кисневого голодування різко підсилили темпові навантаження за рахунок перегони по пересіченій місцевості. У зв’язку із цим особливо показовий успіх альпініста П. Грейлиха, що в 1966 р. при сходженні на пік В. И. Леніна почував себе посередньо, в 1967 р. після інтенсивних тренувань (змінні кроси, хокей із шайбою, футбол) показав відмінну пристосовність до висоти, а в 1970 р. став «сніжним барсом». Інший же альпініст, незважаючи на гарну переносимость кисневого голодування в барокамері, різко знизив загальну фізичну підготовку в передсезонне, у результаті в нього почалася гірська хвороба й він був не має змоги зійти в 1969 р. на піки Комунізму, Е. Корженевской, хоча в 1966 р. піднявся на пік Леніна, а в 1967 р. - на західну вершину піка Перемоги.
За нашими спостереженнями, симптоми гірської хвороби в челябінських спортсменів були слабко виражені або зовсім були відсутні в результаті посиленої спортивної підготовки в передсезонні.